Якось за філіжанкою кави один наш знайомий іронічно зауважив, що справжнє серце Тернополя – це, на жаль, не театр, не бібліотека й навіть не McDonalds, а центральний ринок. Спочатку подивувалися, а подумавши, згодилися. Якщо римляни гордо заявляли, що всі дороги ведуть до Рима, то наші дороги/ноги ведуть нас на базар.
Упродовж багатьох років «серце» Тернополя б’ється чітко, суворо та ритмічно – в будні дні, інтенсивніше та радісніше – у святкові. Хтось квапиться сюди, щоб продати, хтось – аби купити, а хтось просто вештається поміж рядами, прицінюється, торгується, потім кривиться та, скрушно хитаючи головою, прямує далі, щоб таки вдовольнити внутрішню потребу. Видається, що наші етнографи, прагнучи схарактеризувати психотип українця, забули ще одну прикметну національну рису наших співвітчизників – невгасиму потребу ярмаркування.
На нашому ринку завжди людно й гамірно. Заходиш сюди – і поринаєш у море звуків, пробираєшся межи рядами, ліктями та спиною, відчуваючи єднання з мешканцями Тернополя, Тернопільщини та, мабуть, і всієї України. Але є тут такий собі «острівець спокою», який оминають ярмаркові пристрасті, бо продають тут не тілесну, а духовну поживу – книги, а також кришталь, порцеляну, картини. Тому, як філологи та книголюби з чималеньким стажем, ніколи не оминаємо цього місця. Порпаючись у горах книг, між «Анжеліками», «Катрінами», «Флорентійками» чи «Маріаннами», можна, за словами Івана Франка, «дивнії перли» віднайти.
От і цього разу вирішили не позбавляти себе естетичної втіхи й цілком віддатися пристрасті бібліомана – шукати, перекладати, гортати, не дуже прислухаючись до бесід навколо. Невинне й просте запитання: «А ЦЕ продається?» Проте щось таке прозвучало в голосі одного з покупців, що треба було повернутися на грішну землю й оглянутися. Що ЦЕ таке нам було вже відомо. Невисокий, м’язистий, бородатий молодик тримав у татуйованих руках порцелянову статуетку Оксани Жникруп «Травнева ніч» (1956).
Ця статуетка – неодмінний атрибут українських осель 50-80-х років минулого століття. Попри величезні тиражі (робота належала до так званих «мільйонників») просто так придбати її було досить важко. Один з нас пригадує, як мама «полювала» за нею кілька років, а потім одного вечора принесла велику картонну пачку, обережно поставила її на стіл і гордо заявила: «Ну, ось я таки її купила!».
Початок ХХІ століття. Давно вже немає на світі Оксани Леонтіївни Жникруп, знаної майстрині в царині малої порцелянової пластики, ліквідовані всі фарфорові заводи України, які не витримали конкуренції в нових ринкових реаліях, а одна з її численних робіт живе! Її обережно тримає та захоплено розглядає юнак – син комп’ютерного віку й постійний відвідувач тренажерного залу. Це справді знакова зустріч! Він більше нічого не бачить і нікого не чує. Марно сіпає його за футболку товариш і переконує, що прийшли вони на ринок не задля цієї «іграшки». «Пробило», «повело» так, що хлопець навіть і не торгувався, а швиденько відрахував гроші, наче боявся, що не продадуть, заберуть чи сховають. І пішов, пригортаючи статуетку до грудей, наче немовля у сповитку.
Що ж відбулося? Мимоволі стали свідками справжнього дива. Часточка великої любові Майстра більше ніж через пів століття зустрілася з душею, що дрімала, і, напівсонна, спрагло потребувала краси. І спалахнуло полум’я, що зігріло серце й тіло. І світ тепер став іншим. Не знаю, чи стане ця делікатна статуетка першою в колекції, проте крок у цьому напрямку він уже зробив.
Наша невелика колекція вітчизняного фарфору також певним чином пов’язана з особою Оксани Жникруп. Якось, блукаючи хащами Інтернету, натрапили на інформацію дворічної давності: 12 травня 2017 року в нью-йоркському Мангеттені біля Рокфеллер-центру було встановлено 14-метрову надувну фігуру балерини, яка сидить на рожевому пуфику. За словами автора, одного з найбагатших сучасних американських художників Джефа Кунса, ця інсталяція з нейлону, що імітує металічний ефект, мала привернути увагу до Міжнародного центру з проблем дітей, які зникли безвісти чи їх експлуатують. Перед відкриттям автор також зазначив, що робота виконана під враженням від скульптури, яку він «знайшов» на «російському заводі» (!?). У творчій біографії американця це не єдина версія балетної теми: 2010 року на території житлового комплексу Oceana Bal Harbour у Маямі була встановлена триметрова металева скульптура балерини, її виготовлену з дерева копію 2015 року було продано за 93,5 тисяч фунтів стерлінгів на торгах Філіпс у Лондоні, ще одну – за 52,5 тисяч фунтів стерлінгів на Сотсбі. Тому, безумовно, ще один варіант цієї теми не міг залишитися поза увагою журналістів, які досить швидко помітили дивину: надувна фігура Джефа Кунса до найменших деталей повторює роботу української скульпторки-фарфористки Оксани Жникруп, відому під назвою «Балерина Оленочка» (1974).
Про українську мисткиню як справжню авторку роботи написали такі авторитетні видання, як «The Art Newspaper» й «Artdepen-dence». Проте сенсація не переросла у скандал. З’ясувалося, що цього разу передбачливий американець, якого вже кілька разів звинувачували в плагіаті, не лише отримав законний дозвіл від спадкоємців Оксани Жникруп на використання роботи, але й сплатив роялті. Це підтвердив внук покійної художниці – український графік Максим Лозовий в інтерв’ю українському телеканалу ICTV: «Це законне копіювання чужої роботи. Інша справа, що результат, який Кунс представив біля Рокфеллер-центру, є сумнівним з точки зору мистецтва. Але я впевнений, що моя бабуся як людина з добрим почуттям гумору оцінила б і посміялася від душі над цим монстром». Варто зазначити, що сам Джеф Кунс частенько забуває назвати ім’я людини, чия порцелянова ідея не лише збільшила його статки, але й забезпечила новими мистецькими дивідендами.
То хто ж така Оксана Леонтіївна Жникруп, чиї роботи (навіть тиражні) ввійшли до золотого фонду української порцелянової пластики та названі «білим золотом» української культури?
Її біографія не багата на події, проте яскраво віддзеркалює трагічні долі багатьох українців у ХХ столітті. Народилася 31 січня 1931 року в м. Чита в Забайкаллі, де її дід прокладав дороги. Мама – театральна актриса, батько – державний службовець, якого арештували 1937 року за звинуваченням у шпигунстві та засудили до розстрілу. Оскільки доньці «ворога народу» було заборонено проживати в Києві, Оксана Жникруп навчалася в Одеському художньому училищі ім. М. Грекова, після закінчення якого впродовж 1952-1954 років працювала на Баранівському фарфоровому заводі.
«Баранівський» період у житті мисткині позначений інтенсивними пошуками тем, суголосних її багатому внутрішньому світу. Вибір сюжетів визначався не лише тонкою та ніжною натурою авторки, а й тією неповторною атмосферою театрального дійства, якою були просякнуті сімейні будні. Театральна сцена, арена цирку, витончений балетний танець – усе це дивовижним чином поєдналося, сплелося в образи, сповнені динаміки, зафіксованого руху та жесту. Роботам цих років («Попелюшка», «Царівна Лебідь», «Індійський танець», «Іспанський танець», «Корейський танець» та ін.) властиве багате оздоблення люстром, золотом, використання широкого спектру надглазурних фарб.
1955 року Оксана Жникруп перебралася до Києва та розпочала роботу на столичному експериментальному кераміко-художньому заводі (КЕКХЗ). «Київський» період її творчості тривав до 1989-го. Саме тут уповні розкрився творчий потенціал скульпторки, остаточно сформувався оригінальний авторський стиль, продовжилися тематичні й стильові пошуки, які завершилися еталонними зразками малої порцелянової пластики, що здобули визнання на світовому рівні. Мисткиня працювала над скульптурними роботами самостійно або в творчому тандемі з чоловіком Владиславом Щербиною – провідним, а згодом головним художником заводу.
У цей час Київський завод був, по суті, своєрідною творчою лабораторією, де не лише створювали оригінальну продукцію, але й виготовляли ескізи для багатьох порцелянових заводів України та інших союзних республік, де впродовж багатьох років тиражувалися роботи О. Жникруп, В. Щербини, О. Рапай та інших авторів.
Оксана Жникруп однією з перших відмовилася від однолінійного трактування образу жінки в традиції мистецтва соціалістичного реалізму – трудівниці-колгоспниці чи робітниці, осмислюючи його в площині естетичній – як одвічної загадки, краси та любові. Найбільш відомі роботи: «Балерини перед виступом» «Травнева ніч» і «Царівна Лебідь з шулікою» (1956), «Любить-не любить»/«Ворожіння на ромашці», «Дебют» (1960), «Берізка» (1963), «Ярославна», «Сумна дівчина»/«Така її доля» (1964), цикл «Професії»: «Хімік», «Лікар», «Учителька», «Делегатка» (1969), «Вишивальниця» (1971), «Пастушка і сажотрус» (1982). Перелік можна продовжувати. За цей період авторка створила понад сотню оригінальних робіт. Крім того, працювала разом із В. Щербиною над парними композиціями «Адажіо» (1956), «Назар Стодоля» (1965) та ін., розписувала не лише власні твори, але й роботи свого чоловіка Владислава Щербини та подруги Ольги Рапай.
У мистецьких колах ім’я скульпторки відоме ще з 1958 року. Справжнє ж визнання прийшло 1959 року, коли маленька порцелянова статуетка-іграшка «Матрьошка» Оксани Жникруп викликала справжній ажіотаж на міжнародній виставці в Марселі (Франція), а потім і в Аддис-Абебі, Багдаді, Будапешті, Бухаресті та Токіо. Для республіканської ювілейної Шевченківської виставки 1964 року авторка розробила тематичну скульптуру «Така її доля» («Сумна дівчина»). Робота посіла ІІ місце на конкурсі порцелянових виробів за мотивами творів Тараса Шевченка й упродовж 1964-1965 рр. представляла самобутню національну культуру на п’яти міжнародних виставках-ярмарках у Греції, Канаді, Німеччині, США та Югославії. Відтоді й аж до 1989 року Оксана Жникруп – незмінний учасник всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних мистецьких форумів.
Тематичні уподобання авторки залишалися незмінними: попри обов’язкові офіційні теми («Червоноармієць з дитиною», «Ординарець»), вона продовжувала творчі пошуки, розкриваючись у царині театрального, балетного та циркового мистецтва. Важливим джерелом натхнення були національні й літературні сюжети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Гоголя («Бандуристка», «Берізка», «Сумна дівчина», «Травнева ніч», «Левко й Оксана», «Черевички»). Цикл «Танці народів світу» («Індійський танець», «Грузинський танець», «Казахський танець», «Узбецький танець з піалами», «Іспанський танець. Кармен» та ін.), як і знаменита «Балерина Оленочка» є не просто візитівкою мисткині, а обов’язковою складовою кожної колекції. Роботи Оксани Жникруп «київського» періоду характеризуються виразним акцентом на виражальних можливостях самого матеріалу – порцеляни та мінімалізацією використання надглазурних фарб. Вишуканість, делікатність, плавність ліній, підкреслена загадковість, ліричність і ніжність, фіксована динаміка руху, що властиві роботам авторки, перетворюють кожну з них у маленький порцеляновий шедевр і засвідчують не лише надзвичайно високий рівень майстрині, але й усього українського декоративного мистецтва взагалі.
Офіційно творча біографія мисткині завершилася 1989 року (померла 13 січня 1993 року після тяжкої хвороби), проте її роботи продовжували тиражуватися та становили значну частку продукції фарфорових заводів України. Сама ж Оксана Жникруп була й залишається королевою українського «білого золота» – малої порцелянової пластики.
Ігор ГАВРИЩАК,
доцент кафедри української мови,
Олена ПРОЦІВ,
директорка бібліотеки ТНМУ